УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ. ІСТОРІЯ НЕСКОРЕНИХ

Колектив авторів: Володимир В’ятрович, Роман Грицьків, Ігор Дерев’яний, Руслан Забілий, Андрій Сова, Петро Содоль
Мова: українська
Формат: pdf
Кількість сторінок: 86

Сюжет:

Даний буклет являє собою упорядковану підбірку матеріалів до Всеукраїнської фотовиставки, присвяченої діяльності УПА, що проходила у великих містах України. У наведених матеріалах достатньо детально розповідається про УПА, причини та передумови її створення, історію її розвитку, про осіб, що брали в цьому участь, наводиться маловідома інформація про всі аспекти її діяльності. У буклеті наводиться вражаюча кількість фотографій, використовуються матеріали архіву Центру досліджень визвольного руху та Галузевого державного архіву Служби безпеки України.
Книга буде корисна всім, хто цікавиться історією України, особливо тими її моментами, що довгий час замовчувалися та перекручувалися владою. Про це повинен знати кожний Свідомий Українець!!!
Слава Україні! Героям Слава!

Буклет

Расселение украинцев до Октябрьской революции: развенчание мифа о «русской Новороссии»

Я уже писал, что ощущаю себя порой динозавром, в лучшем случае - мамонтом, порядком пережившим свое время.

И не меньше писал о том, что сказки, будто Новороссия есть территория изначально русская, никак не соответствуют объективным данным переписей. Но видать так уж устроен современный мир, что в нем доминирует видеоинформация, а информация поданная в привычном мне виде таблиц, как-то нечувствительно пролетает мимо сознания, малочувствительного к словам и совсем равнодушного к цифрам (см. п.1 - "мамонт").

Посему размещаю карту расселения народов на территории нынешней Украины и прилежащих территориях.

Может картинка подействует убедительней. так что смотрим картинку и пытаемся в ней разобраться.

Хотел бы заострить внимание читателей на ряде мифов, широко распространенных в русскоязычной блогосфере - поговорить о мифах массового сознания одно из моих любимых занятий.

Банальные причины войны на Донбассе

5-10-2014, 18:00

Nabucco — нереализованный проект магистрального газопровода протяженностью 3300 км из Туркмении и Азербайджана в страны ЕС, прежде всего Австрию и Германию

Как говорят классики, война – продолжение политики, а политика - продолжение экономики. Для широких масс, режим Путина создает бредовые конструкции для оправдания своей агрессивной политики, а на самом деле речь идет о вполне реальных деньгах. Причем, после недавней утечки информации о том, что США намерены блокировать деньги Путина на сумму 40 млрд. долл. только в одной Швейцарии и только полученные с прибылей нефте-газовых предприятий, то уместен вопрос: за чьи же деньги развязана война?

Лєпші друзі Гітлер та Сталін

"Копалася баба на горищі, якусь ґазєту старезну ше з дитинства знайшла, 1939-го года. А там Сталін від Гітлєра привітання з днем народження приймає.

Навіть баба - і та забулася, а ті хто молодші - то ті й не знають, шо то ж лєпші друзі були перші два роки другої світової війни. Поки один брав Польщу, Чехословаччину, Францію - інший воював Фінляндію"

Книга пам'яті загиблих

Книга пам'яті загиблих

Власти Донецка открыто поддерживают сепаратизм и славяно-фашизм

16:59 / 15.11.2006 — Сергей Лях
Источник: novosti.dn.ua

Донецкая областная общественная организация "Донецкая республика" получила разрешение в городском совете Донецка на сбор подписей в поддержку референдума по созданию Донецкой федеративной республики.

"Донецкие республиканцы" говорят, что у них нет своей палатки, поэтому пришлось просить у коммунистов

Операция "Механический апельсин"

Хочешь мира?

Игорь Джадан

Всем известное выражение "Хочешь мира, готовься к войне!" давно устарело и больше не отражает всей глубины человеческого опыта и нашего понимания ситуации. Ведь поскольку состояние "мир" может быть "схвачено" и отрефлексировано только как отсутствие войны, без войны невозможен и мир. Отсюда первую фразу выражения можно смело опустить, оставив вторую: "готовься к войне". Добавив только: "и к миру тоже!" Общество должно быть готово ко всему и смело идти навстречу как войне, так и миру. Кому-нибудь этот вывод может показаться слишком смелым и чересчур философским для рядовой статьи в интернете. Но ведь что ни говори, в российском обществе политическая публицистика заняла именно то социальное место, которое у древних греков было отведено философии.

Как Путин готовился к войне с Украиной

12 июня 2014, 22:36

Фото:lenta-ua.net Источник:echo.msk.ru

Выступление экономиста Андрея Илларионова на заседании Комитета по экономике и безопасности Парламентской ассамблеи НАТО. Вильнюс, 31 мая 2014 года.

ДНР/ЛНР початок...

На фото: спонтанно доведенные до отчаяния беспределом на майдане жители Донбасса в футболках ДНР. Только есть одна нестыковка - майдан произойдет через три года, но чуваки уже прикупили калаши в военторге.
Вот оригинал: http://vk.com/photo-3223620_135055160

Ой, а вот еще полгода до майдана, Селигер: http://lrus1981.livejournal.com/81125.html

На случай, если удалят страничку: http://www.peeep/(точка)us/fd74b214#/photo-3223620_135055160

Йокарный бабай. 2006 год: http://novosti.dn.ua/details/36428/
Теперь точно ясно, что это американцы хотят нас поссорить.

РОЗСТРІЛЯНИЙ З’ЇЗД КОБЗАРІВ

МИКОЛА ЛИТВИН
РОЗСТРІЛЯНИЙ З’ЇЗД КОБЗАРІВ
Шукати про нього бодай побіжної згадки в радянській пресі — марна справа. Навіть в архівах колишнього НКВС-КДБ дослідники кобзарського мистецтва не можуть знайти документального підтвердження цієї жахливої трагедії. Що-що, а сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли: ще 1960 року тогочасний голова КДБ Шелепін таємною директивою наказав своїм відомствам «от Москвы до самых до окраин» спалювати все, що могло б у майбутньому скомпрометувати наші «доблесні» органи. І все ж правда про розстріляний з’їзд кобзарів та лірників уперто постає з попелу забуття.
Відомо, що у Сталіна та його різноплемінних посіпак була просто зоологічна ненависть до всього, що вирізняло українців як окремий етнос від інших пригноблених народів імперії. Та якщо українську мову та українську пісню на перших порах свого панування комуна ще якось терпіла, то носії українського героїчного епосу — кобзарі були для неї кісткою в горлі. Вже з перших днів утвердження на Великій Україні влади «робітників і селян» більшовики влаштовують справжні лови на сліпих і немічних народних співців й розстрілюють їх на місці, без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі гинуть від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920-го — Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан. А скільки їх, безіменних, безпаспортних, полягло під червонокозацькими шаблями, червоноармійськими та міліцейськими кулями, знає один лише Господь Бог...
І все ж кобзарську проблему більшовики у такий спосіб не змогли розв’язати — надто багато було тоді в Україні кобзарів, дуже любили та шанували їх люди. І ЦК ВКП(б) вирішує змінити тактику — «спускає» на місця аж чотири постанови: «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО» (народного комісаріату освіти — М. Л.), «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність». Тепер кобзарів уже не розстрілювали на місці, як раніше, їх зачиняли в холодній, не даючи їсти-пити, а інструменти знищували.
Та й це допомагало мало. Тоді кобзарів, як «невиправний націоналістичний елемент», почали нещадно гудити в пресі. Тогочасні газети зарясніли заголовками: «Проти кобзи — радіо Дніпрельстану!», «Пильніше контролюйте кобзарів!», «Кобза — музична соха!», «Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!». Народові, який споконвіку кохався в кобзарському мистецтві, силоміць нав’язують не лише «кудєсніцу-гармошку», а й «кудєсніка-баяна», «кудєсніцу-домру» і «кудєсніцу-балалайку», зобов’язуючи музичні фабрики України виготовляти їх не сотнями, а мільйонами!
До цькування кобзарів підключають і українських письменників. Так, Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів». Микола Хвильовий закликав покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». Та всіх перевершив, либонь, Микола Бажан своєю поемою «Сліпці», в якій називає кобзарів «скигліями», «смердючими недоносками», а основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос – «сторотими проклятими піснями». Нехай Миколі Бажанові Бог буде суддею, але я як кобзар і як українець не можу простити йому ось таких рядків:
Помреш, як собака,
 як вигнаний зайда.
Догравай, юродивий,
 спотворену гру!
Вірую – не кобзою,
 Вірую – не лірою,
Вірую полум’ям
 серця і гніва…
Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в енкаведе. Павло Тичина не соромився позувати перед об’єктивом фотоапарата з «патріархально-націоналістичною» кобзою, а Максим Рильський у ті прокляті роки грудьми став на захист українського кобзарства. Тичині замилування «старосвітською» кобзою-бандурою органи якось уже пробачили, а ось Максиму Тадейовичу — ні, ще впродовж десятиліть виношували плани не лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Максима Рильського. Органи роблять нестерпним життя художників і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мартиновича, Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, «кобзарського батька» Дмитра Яворницького...
Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського кобзарства. Частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, почали заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий-Пастухів, «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання». Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність...
Та більшість «братії» не воліла брати до свого репертуару штучні «думи», вона, як і тисячу років тому, мандруючи від села до села, від міста до міста, співала прадавні «невольничі плачі», вперто воскрешала народну історичну пам’ять.
Тоді комусь зі «сталінських соколів» прийшла на гадку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх ... розстріляти, а кобзи й ліри понищити. З’їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР. 1939 року в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича. «У середині 1930-х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».
Нещодавно в Україні побачила світ книжка американського вченого Роберта Конквеста «Жнива скорботи», в якій, зокрема, йдеться і про знищених українських «Гомерів»: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».
Свідчення Шостаковича і Конквеста надзвичайно цінні, але, на жаль, ні перший, ні другий не подають джерел інформації. У складі комісії з проведення з’їзду кобзарів 1927 р. був, разом з Д. Ревуцьким, Д. Усенком, І. Копаном, П. Вишницьким, і Михайло Полотай – «український радянський дослідник мистецтва кобзарів і бандуристів» (Шевченківський словник. К., 1977). Восени 1989 р. я зустрічався з Михайлом Панасовичем. І хоч йому тоді виповнилося дев’яносто, був він, як кажуть, «при здравії», мав чіпкий розум і блискучу пам’ять. Та коли я попросив розповісти про розстріляний з’їзд, Полотай замахав руками, сказав, що все то вигадки буржуазної пропаганди, з’їзду в середині тридцятих не було, а кобзарів розстрілював не НКВС, а «куркулі» та «українські буржуазні націоналісти»…
Прохав я розповісти про розстріляний з’їзд і Андрія Бобиря. Він також відповів мені, що все то байки. Перша республіканська нарада кобзарів і лірників відбулася в Києві у 1939 році. Та й інші кобзарі старшого покоління (Євген Адамцевич, Олександр Маркевич, Григорій Ільченко, Георгій Ткаченко), з якими впродовж сімдесятих років я не лише часто зустрічався, а й гастролював, боялися цієї теми, як вогню.
І лише коли над будинками Верховної Ради України замайорів синьо-жовтий прапор, заговорили очевидці тих трагічних подій. Дослідник історії нищення українського кобзарства Кость Чемерський у газеті «Українські обрії» (квітень, 1991) подає такі свідчення:
Є. КЕДРОВСЬКА, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: «У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули... Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі».
В. ВОВК, пенсіонерка, в минулому — вчителька: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».
А. ПАРФИНЕНКО, харківський кобзар: «За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, їх направили в Сибір. Довезли до якогось невідомого місця, де зовсім не було ніякого житла. Безумовно, там уже була хурделиця, морози були. Всі люди роздягнуті, без одягу — без нічого. Міліція скинула їх із состава на поле. З одного боку стояли провідники, а з другого – міліція, і так ніхто з них не міг потрапити назад у потяг. Осталися вони і майже всі загинули. Але Мотря Маловичиха не загинула. В неї живим залишився наймолодший син. Вони якось добралися до житла, ходили по хатах, просили хліба. Так добралися в Україну. Але до свого рідного дому прийти боялися, бо якби воно додому прийшли, то все одно їх би вбили. Бо те, що робилося, було під великим секретом, і ніхто цього знати не повинен».
 Поет Микола Самійленко, багатолітній політв’язень беріївського ешелону, 1946 р. в Краслазі, на лісоповалі Шубному зустрічався з поводирем кобзаря Гордія Ракизи Олексою Божком. Батьки Олекси померли голодною смертю в 1921 році, а Олексу врятувала від такої ж смерті хрещена мати. Згодом, коли зіп’явся на ще пухлі від хронічного недоїдання ноги, напросився до кобзаря Ракизи в поводирі-міхоноші. 1930-го (чи то Божкові, чи то Самійленку зраджує пам’ять, бо з’їзд відбувався поміж 1932-1934 роками) їх «запросили» через дільничного міліціонера та оперуповноваженого НКВС на кобзарський з’їзд до Харкова. У дорозі на Харків Олекса занедужав, і Ракиза вирішив залишити його в містечку Валки у знайомих, а сам пристав до кобзаря Башлика, щоб разом з ним та його поводирем йти назустріч своїй загибелі.
Десять днів Олексу лікувала господиня (він запам’ятав лише її ім’я — Христя) їжачим лоєм, а на одинадцятий, сівши в Ков’ягах на товарняк, Олекса поїхав до Харкова шукати Ракизу. У Харкові хлопець обійшов усі базари, питав у жебраків та перекупок, чи не знають вони, куди подівалися всі кобзарі. Проте жебраки й перекупки від одного лиш слова «кобзар» пускалися навтьоки. Пізно ввечері знесилений Олекса подибав до залізничного вокзалу на ніч. Інтелігентного вигляду жінка, яка дрімала навсидячки поряд із ним і якій він розповів про свою біду, вранці відвела його до місцевого театру, познайомила з українським поетом Олексою Влизьком. Той повів свого тезку до якоїсь баби Ївги, яка мешкала в чепурній хатинці на березі Лопані, наказав нікуди з хати не виходити і чекати Ракизу. На якийсь там день рано-вранці перелякана всмерть баба Ївга розбудила свого постояльця: «Сину, — прошепотіла схвильовано, — втікай світ за очі. Вивезли кобзарів разом з поводирями з театру «чорними воронами» на Холодну Гору. Одні кажуть, що їх перестріляли в тюремних підвалах, інші кажуть, що вивезли поїздом за Харків і повкидали до ями, а довкола ями сторожу озброєну поставили.
І вигибіли кобзарі та поводирі їхні в тій ямі усі до одного з холоду та голоду. Втікай, сину, городами і нікому не розповідай про те, ще ти оце чув...».
Перехрестила, в торбину, добра душа, паляницю вклала, дрібку солі, кількоро варених картоплин.
Пішов Олекса городами та полями на Валки. Біля Ков’яг запримітив колону – не військову, бо з жінками й дітьми. Зрозумів: розкуркулених енкаведисти женуть на станцію… Опівночі постукав у вікно до тітки Христі й дядька Данила, коли бачить, а воно навхрест свіжоструганими дошками забите. Тьохнуло серце – і її розкуркулили! Переночував у пограбованій повітці (навіть двері песиголовці зняли!) й подався вранці на Запоріжжя до рідної тітки, молив Бога, щоб не дала пропасти.
Не вигнала тітка свого небожа, останньою картоплиною ділилася. Допомагала йому, як могла, школу закінчити, а потім учительський технікум. Працював учителем у глухому степовому селі. Аж поки за доброю чаркою не розповів товаришу, теж освітянину, трагічну історію розстріляного кобзарського з’їзду. Увечері розповів, а вранці прямо з ліжка, ще напівсонного, забрали й присудили за розголошення державної таємниці десять років каторги, а як відсидів, набавили ще десять...
Крім Самійленка, у журналі «Українська культура» (1991, № 4) надрукував вельми цінне свідчення також багатолітній політв’язень беріївського ешелону Віктор Рафальський з м. Стрия, що на Львівщині: «Про цю трагедію мені було відомо давно, але нічого конкретного. І це бентежило. І раптом... 1956 року довелося протягом двох тижнів перебувати в пересильній в’язниці у Москві. Велика камера. В’язнів (політичних) близько сотні. Тут доля звела з колишнім працівником НКВС, на той час репресованим. Зайшла розмова про події 1932-1933 років на Україні. Згадали кобзарів. І тут співрозмовник просто ошелешив мене: виявляється, він мав повну інформацію про знищення більш як двохсот українських кобзарів, котрих було скликано під приводом якоїсь наради до Харкова наприкінці 1932 року за розпорядженням згори. Говорив він скупо — можливо, сам був причетний до цієї справи. Безперечно одне: казав правду, бо, як колишній співпрацівник НКВС, певна річ, ризикував — розголошувати такі таємниці!
То була свого роду прелюдія до страхітливого голоду, що саме наростав... У подальші передвоєнні роки ніхто вже не бачив на Україні жодного кобзаря».
Віктор Рафальський помиляється: навіть після жахливої енкаведистської масакри кобзарі в Україні не перевелися. Декому, як, наприклад, Єгору Мовчану, поталанило врятуватися. Мовчан, за його словами, не поїхав до Харкова на «сльот народних пєвцов» лише тому, що його поводир кудись запропастився. Інші — як Михайло Полотай, Федір Кушнерик чи Михайло Носач запопадливим творінням радянського псевдогероїчного епосу виторгували собі життя. Але й тих, і тих залишилося зовсім мало. Коли на розстріляний з’їзд енкаведисти змогли зігнати понад 200 кобзарів і лірників (А. Парфиненко називає більш приголомшливу цифру – 337), то на так звану Першу республіканську нараду, яка відбулася в Києві 15 квітня 1939 р., вдалося зібрати лише 37 народних співців. Що ця нарада була жалюгідним фарсом, свідчить виступ на ній Федора Кушнерика. Знаючи про масове знищення органами кобзарів під Харковом, Кушнерик, мовби й нічого не сталося, «щебетав»: «Тільки Велика жовтнева революція зробила нас, незрячих, зрячими, дала нам щасливе життя, дала нам можливість творити, складати пісні про наше славне радянське життя, співати їх рідному народові, займатися нашою любимою справою».
Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і тих, що пропали безвісти. Цей мартиролог неповний, усього 72 особи. Запам’ятаймо ж імена народних співців-мучеників:

► КОБЗАРІ

БОРЕЦЬ Іван Олексійович. З Борисполя на Київщині (1990 р. н.). Учасник Першої народної капели кобзарів. У 1925-1926 роках грав у Харківській капелі, відтак перейшов до Полтавської.
ГАЩЕНКО Павло Михайлович. Із села Костянтинівки Богодухівського району Харківської області. Брав участь у роботі XII Археологічного з’їзду у Харкові (1902 р.).
ГЛУШАК Никифор Іванович. З Чорнобиля на Київщині (1890 р. н.). Виготовляв бандури.
ГУБЕНКО Михайло. З Миргорода (1891 р. н.). З 1927 року кобзарював, виступав в ансамблях кобзарів.
ДЕЙНЕКА Карпо. З Конотопа (1897 р. н.). Виготовляв бандури.
ДОРОШЕНКО Федір Васильович. Фундатор Першої капели кобзарів у Києві.
ДРЕВЧЕНКО (ДРЕВКІН, ДРИГАВКА) Петро Семенович. З села Семенівки на Полтавщині (1871 р. н.).
ДУМЕНКО (ДУМЧЕНКО, ДУМА) Лука. З села Киселівки (нині Менського району) на Чернігівщині.
СОЛОГУБ Віктор. Із села Юрківці Талалаївського району Чернігівської області. З 1920 року виступав зі своїми трьома синами-бандуристами — Володимиром, Миколою та Михайлом.
ХРИСТЕНКО Макар. Жив на хуторі Костів (нині Валківського району) Дніпропетровської області (1870 р. н.).
ЦЕБРЕНКО Григорій. Один з організаторів Першої української художньої капели кобзарів. 1917 року брав участь у кобзарському концерті в Києві.
ЩЕРБИНА Данило. Із Долинського Кіровоградської області (1891 р. н.). Під час Першої світової війни як військовополонений був у Німеччині, виступав у Берліні.
ЯЩЕНКО Оврам Семенович. З села Харківці Переяслав-Хмельницького району Київської області. У 1918 р. створював Першу українську художню капелу кобзарів.
ГУРА (ГУРІН) Петро Іванович. З села Красної Луки Гадяцького району Полтавської області. У 1930-х роках жив у Юзівці (нині Донецьк). Пропав безвісти.
ДЕМЧЕНКО Микола. З села Дементіївки Харківського району Харківської області (1873 р. н.).
КОЛОДУБ. З села Великої Кошелівки Ніжинського району Чернігівської області (1893 р. н.).
КУЖКОВЕНКО. До революції 1917 р. був засланий до Сибіру, де втратив зір. У 1920-х роках кобзарював на Україні. Пропав безвісти.
ЛАВРИШ (ЛАВРИК) Петро. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1873 р. н.).
МАТВІЙ (приблизно 1865 р. н.). Із села Черевки Миргородського району Полтавської області.
МИРОН ЯКОВИЧ. З села Олександрівки (за Новим Мерчиком) на Харківщині.
ПАРАСОЧКА (ПЕТРІВСЬКИЙ) Василь. Народився у Петрівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.
ПАСІЧНИЧЕНКО. Миргородський кобзар.
ПОБІГАЙЛО Олексій. Учень Михайла Кравченка.
ПОВАР Панас Митрофанович. Із села Верхолісся.
СІРОШТАН Іван. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1863 р. н.).
СИМОНЕНКО Василь. З с. Корюківки на Чернігівщині.
СОЛОМАХ Никифор. З Миронівки на Харківщині (1893 р. н.).
ТОКАР Ілля Якович. З Дементіївки Харківського району Харківської області (1863 р. н.).
ТОКАРЕВСЬКИЙ М. Д. З 1912 року зазнавав переслідувань.
ФЕДОРЕНКО Василь Петрович. З-під Харкова. У 1920-х роках грав на ярмарках Полтавщини.
НІМЧЕНКО К. З Кубані. Бандура його конструкції 1923 року розглядалася на засіданні експертної комісії УКРФІЛу і дістала високої оцінки.
ОСАДЬКО Василь Якович (1865 р. н.). Грав у Харківській капелі, згодом створив власний ансамбль, з яким мандрував по Україні.
ПАВЛИНСЬКИЙ Антон (1870 р. н.). Визначний київський майстер бандур. Пропав безвісти.
ПАНЧЕНКО Федір Петрович. Один з засновників Першої капели бандуристів (1918 р.) у Києві. За свідченнями кобзарів, закатований у 1930-ті роки.
ПАПЛИНСЬКИЙ Антон Карлович. Київсь
ПАВЛИНСЬКИЙ Антон (1870 р. н.). Визначний київський майстер бандур. Пропав безвісти.
ПАНЧЕНКО Федір Петрович. Один з засновників Першої капели бандуристів (1918 р.) у Києві. За свідченнями кобзарів, закатований у 1930-ті роки.
ПАПЛИНСЬКИЙ Антон Карлович. Київський майстер бандур. Член ревізійної комісії Першої української капели кобзарів.
ПАСЮГА Степан Артемович.
ПОТАПЕНКО Василь Васильович. У 1902 р. був на ХІІ Археологічному з’їзді. Брав участь у створенні Першої художньої капели кобзарів (1918 р.).
РОЖЧЕНКО (РОЖКО) Пилип Порфирович. З Конотопа (1889 р. н.). Грав у конотопських ансамблях.
РУДЕНКО (РУДИЧЕНКО) Данило. З села Баби Менського району на Чернігівщині.
СКАКУН Андрій Юхимович (1891 р. н.). З Баришівки на Київщині. Учасник Київської капели бандуристів кінця 1920 — початку 1930-х років.
СКОБА Антон Якович. З Багачки на Полтавщині (приблизно 1865 р. н.).
ЗАЄЦЬ Микола Мартинович (1902 р. н.). Церковний регент у Лубнах. Мандрував з Харківською капелою кобзарів, деякий час був її художнім керівником. Заарештований 1937 року. Пропав безвісти.
КОНОНЕНКО Пилип Петрович. З Великої Писарівки на Полтавщині (1904 р. н.). Засновник Полтавської капели. Грав у Харківській (1925-1928 рр.), згодом — Конотопській капелах. Виготовляв бандури.
КОНОПЛІЧ Кіндрат Михайлович. З Борисполя на Київщині (1900 р. н.). Грав у Київській (1927-1929 рр.), згодом — Бориспільській капелах.
КОНОН Григорій Якович (1887 р. н.). З Борисполя на Київщині. Один із засновників (завідувач художньої частини) Першої української художньої капели кобзарів. Загинув 1937 року.
ЛЯЩЕНКО (СТАРЧЕНКО) Іван Пимонович. З Підгороднього Дніпропетровської області.
МАТЮХА Максим Мусійович. З Конотопа (1896 р. н.). Один з організаторів кобзарського руху на Сумщині.
МИНЗАРЕНКО Дем’ян. З Полтавщини (1889 р. н.). У 1920-х роках мандрував з капелами. Репресований 1936 року.
ЛІРНИКИ
БЕРНАЦЬКИЙ І. К. Із Зінькова на Полтавщині (1901 р. н.). Від нього М. Гайдай записав думу «Про Коновченка» (1926 р.).
БОКЛАЧ Назар. З хутора Лихачівки Харківської області. 1930 року фольклористи записали від нього думу «Про трьох братів Озівських».
ВАХКО Гарасим. Від нього на ярмарку в Ічні С. Маслов записав псалом «Удова» (1902 р.).
ВЕСЕЛИЙ (ЦАР) Самсон. Народився у селі Литвинівці (тепер Валківського району) Харківської області. Від нього записано думу «Про Олексія Поповича» та псалми (1930 р.).
ГОНЧАР Варивон. Із села Ков’яги Харківської області. 1930 року був ще живий. Пропав безвісти.
ГРАБ Левко. У 1915-1920 роках лірникував у Менському районі на Чернігівщині.
ГРИШКО О. Л. Немає жодних біографічних даних.
ЗЕЛІНСЬКИЙ Семен. З Київщини.
ІВАНЕЦЬКИЙ Антон Максимович. Із села Соболівки.
ЙОСИП. Родом з Павлограда. Грав біля Самарського монастиря. Ходив разом з кобзарем Древченком.
КИСІЛЬ. У 1920-ті роки ще грав на київських базарах. Пропав безвісти.
КОВАЛЬВАХ Прокоп Петрович. З-під Полтави.
КОЛЕСНИК (КОЛІСНИК) Нестор Данилович. Із села Катричівки Валківського району Харківської області.
КІШКА Петро. З Чернігівщини.
ЛІСОВИЙ (ПАПУДА) Іван. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МАРТИНЕНКО (ДИМБЕРСЬКИЙ) Іван. Народився у с. Димберах (приблизно 1884 р.). 1920 року жив у Києві.
МЕРЕЖКО Іван Харламович. Із села Чаплинки Петриківського району на Дніпропетровщині.
МЕТЕЛЬСЬКИЙ. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.
МОСКАЛЕНКО Купріян. У 1920-х роках жив у Києві. Пропав безвісти.
ЛІМОЗ (БІЯШИЙ) Василь. Із села Білоуса на Чернігівщині. Приятелював з лірником-земляком ОВЧАРЕНКОМ (ШАПОВАЛОМ) Григорієм. Обидва пропали безвісти.
ПОЛУНЕЦЬ Григорій. Зі слободи Зіньківщина Полтавського району. 1902 року П. Мартинович записав від нього псалми.
ТЕРТІЙ Степан Костянтинович. Із Старої Басані Новобасанського району Чернігівської області…
(«Українська культура», 1992 р., № 6).
Пам’ятний знак репресованим кобзарям, бандуристам, лірникам у саду ім. Т. Г. Шевченка біля театру опери та балету у Харкові.
Фото О. НОСАНЕНКА.

ДНР/ЛНР початок...

Очень часто, от Российских "патриотов" слышно что, все что сейчас происходит в Украине это некий план запада и пиндосов...
Но блин, объясните мне что вот это такое? -
http://vk.com/album-3223620_95208996
Это фотки 2009 года!
Так же в комментах к посту об этом альбоме, увидел вот это:
http://cs618817.vk.me/v618817361/c189/54RV5dCug5c.jpg
Всемогущий гугл поведал мне, что этот тип не соврал )) вот оно!
http://cs9450.vk.me/v9450105/1d1e/r1kfuwdIjxI.jpg
http://lrus1981.livejournal.com/81125.html
ЕСМ Дугина + ДНР в 2013 году!
Про Дугина вообще надо отдельный пост писать... очень интересная личность...
Альбом взят из группы http://vk.com/donbass_res
В которой сказано, что она с нами с 2008 года! Т.е. все это планировалось с 2008 года!
Вот скрин на всякий случай http://cs618817.vk.me/v618817361/c19a/oEG2rlnZv9c.jpg
От себя, как от жителя Севастополя, могу сказать, что у нас тоже регулярно проводились русские марши, от партии русский блок, которая была наиболее активна в мартовских событиях в Крыму и все было организовано ею...
Так вот эта партия, последние лет 5-6, регулярно проводила автопробеги, марши с триколорами, и лично слышал скандирование у памятника Нахимову в центре города "Севастополь Крым - Россия!!!" Но конечно не придавал этому значения ))) И постоянные вбросы в местных сми о том что скоро Севастополь станет Россией...
Вот еще 15-го декабря 2013 года! было такое сообщение
http://vk.com/fave?section=likes_posts&w=wall-8346767_222774
Его тогда приняли как шутку и бред от бандеровцев...
Вывод из всего этого я могу сделать только один...

ДНР/ЛНР початок...

Anna Kozoriz

20 липня о 14:02 · Відредаговане ·

Я тут вспомнила одну свою кулстори с датировкой 31.03.13, больше года прошло.
Про "ярусских" и русский блок в Николаеве и откуда есть пошло все это. Автор и непосредственно участник истории я, так что за базар отвечаю, имя второго участника изменено. Бандеровцы, православие, крымчане и коричневая чума в ассортименте.
"..Сидим с Антонием, морозим свои рыжие носы на аллейке с фонтанами и мраморными львами на Садовой. Видим, что приближаются упоротые из местной организации "русский блок". Хрен знает откуда их финансируют, но низовые финансы с Симферополя-Севастополя. Короче, барабаны, флаги, православные кресты, хоругви и старушки вся херня. Орут чего-то:"Один за всех и все за одного" (а в прошлом году эти чудики в сарафанах и кокошниках шли). Мы их и до этого видели на совке и вот опять с толпой пересеклись. Сидим, знач, ракуем, думаем над тем, сколько антиретровирусных препаратов можно было купить детям на деньги, которые потратились на символику и прочие свистоперделки, сетуем на то, что бригада скорой помощи и куча ментов в сопровождении занимаются вообще не тем, что надо, вощем выражаем свое быдлонедовольство тем, что кто-то вообще нарушил нашу тишину.
И тут к нам подваливает чувак и предлагает пройтись с ними за ндцать грн, ибо им людей не хватает. Мы слыбили жало и порешили, что такой способ ведения маршей дискредитирует какую угодно партию и согласились, в целях полевых антропологических исследований. Заодно побывали в автобусе, откуда привезли всю массовку. Там были какие-то мутные квадратные тетки с немытыми крашенными блондинистыми волосами и уставшие аморфные студенты.
Поняли что всем этим людям все оно нахрен не вперлось, если б не деньги. Оказалось, мы им нужны были, так как им не удалось собрать нужное количество массовки для отчета перед своими же вышестоящими заводилами. Потом появился их предводитель (молодой такой мерзкий депутатик с начинающими жиреть щщами ), который толкнул речь о том, что всем нужно напрячься и бороться с бандеровской коричневой чумой и что бандеровцы хотели устроить провокацию на марше, но не смогли. На этой фразе нам с Антоном пришлось зажимать друг другу рты от ржача, поскольку нас уже полчаса подмывало крикнуть штось вроде "Слава Україні! Героям Слава!", но мы понимали, что нам набьют еблет прямо в том автобусе.
Короче, все странно. У них активисты похожи на дохлых шмелей. Где идейные "Ярусские"? Аж грустно."
Тогда было смешно, а щас грустно. Деньги мы те тут же потратили, потому как было мерзко неимоверно.

Підготовка до анексії Криму

На початку березня я писала про відео 5-річної давнини, про те як Росія робила передачі на рахунок фашистів і бандер, про гіпотетичну війну в Криму, де у відповідному відео з точністю до секунди повторюються події цього року...а тут ще одне згадалось, пам"ятаєте як років 5 тому так само, в Криму почали роздавати російські паспорти на право на ліво? м? ми ще тоді не зовсім доганяли, шо це за херня відбувається, і нафіг це треба? пам"ятаєте?
Отож блять!
Ну і на закуску:

коментарі з цього форума:
19 сен. 2008 18:19
"Заголовок сообщения: Re: Россия активно раздает свои паспорта крымчанам?

Ваши мнения?

История повторяется... Россия активно раздавала свои пасспорта осетинам... Ну теперь Крым... Всё закономерно... В будущем на вопрос "Чё пришли?" скажут: "Так тут половина населения Россияне, ну и вот... " и вперёд на танках на "защиту" Крыма от натовских подельников... "

...назад в будущее о_О

"19 сен. 2008 23:00

Вот именно это и опасно...
Народ не понимает, что Лужков приехал в Севастополь и толкал речь подстрекая к войне...Они считают, что это нормально, что приехал :Лужков в другую страну, и агитировал за выход из Украины...
Где, в какую еще страну, Лужков может поехать и такое устроить?"

Рубрика "Сепаратисти (а правильніше диверсанти) - 2

Рубрика "Сепаратисти (а правильніше диверсанти) вже блять піздєц як давно у нас, хай мені якась сука тепер скаже, шо Росія не готувала цю бойню":
В моєму селі, де я навчалася в школі деякий час, та жила і живе моя родина по батькові є старовинний монастир.
В монастирі був дуже хороший настоятель, за нього монастир був відновлений, з"явилась столярка, де працювали монахи заробляючи на утримання монастиря, і на ремонт в тому числі, була облаштована пральня, де знаходилось 5-6 пральних машинок, кароч толковий мужик був, старався всьо до хазяйства монастирського.
Рік назад, його "дєпортірували" в якісь єбєня, нафіг з пляжа так би мовити, туди заселили якогось отця Діонісія і ше якихось подозрітєльних лічностєй шифруючихся під монахів. Один з монахів отримав в рило після того як представився казаком-полковніком і з цього приводу запропонував, шоб йому налили місцеві відпочиваючі гранчака, послє іспітія, почав вимагати організувати йому бабу, на шо логічно получив в морду із просьбою визначитись чи він полковнік чи таки монах.
Буквально недавно монастир накрили облавою менти вилучили дофіга зброї, а отєц Діонісій зник у невідомому напрямку. За рік столярка та пральня були розграбовані, все накоплене непосильним трудом щезло.

От і робіть висновки якого хера вони там робили і чого чекали.

Рубрика "Сепаратисти вже у нас"

Рубрика "Сепаратисти вже у нас"
На днях (вчора?) по трасі на Кам.-Под. стояла палатка з сепаратистською пресою за Новоросію, чувака дуже моцно відпиздили місцеві та водії, не відомо чи лишився живий... Вздовж дороги стояла купа ментів та бобиків.
Інфа від очевидця.

Збруч: леґенди старого кордону

Автор: Дмитро ПАНАЇР

Від віків Збруч був лише однією з малих річок України, про яку знали хіба що місцеві мешканці. За якусь сотню миль про його існування навіть не здогадувилася. Слави цей ніколи не судноплавний потічок зажив після другого поділу Речі Посполитої, коли по ньому проліг кордон між імперіями Романових і Габсбурґів, а згодом — між СРСР і Польщею. І тільки внаслідок Другої світової він знову став звичайною річкою.

Про менталітет Східної України

"Твердження про те, що Східна і Південна Україна - це яничари, москалі, запроданці, не патріоти - потребує обєктивного висвітлення. Треба знати реальну історію цієї частини України, щоб дати точний діагноз поведінки населення. Звертаю Вашу увагу на те, що окупація Московією Східної та південної України - це пекло, порівняно з окупацією Західної України Польщею, Австро-Угорщиною та іншими чужинцями. Усе національно свідоме населення Південно-Східної України від 1654 року системно знищувалося, асимілювалося, вивозилося. Мова забороняла-ся, культура глушилася, постійно продукувалася ненависть з боку російського народу супроти украї-нського. Усе це і багато іншого зробили свою чорну справу. Багато людей втратили свою національну ідентичність і нізвідки не отримували підтримки. В цю частину України системно сотнями років заво-зилися російські люди, їм надалися кращі життєві умови, керівні посади.Українці в цій частині України перебували сотнями років рабами. Тепер звертаю Вашу увагу на центральний момент - Царська Росія не змогла знищити український дух у населення.Тут народився український націоналізм.
І коли владу захопили більшовики, вони ужахнулися від українського спротиву. Тоді Ленін розпочав систему ліквідації української нації фізично. Так був організований перший коомуністичний голодомор 1921-1923 років, який забрав життя 2 млн українців. Роботу Леніна продовжив Сталін, створивши голодомор 1931-1933 років, який забрав життя 15 млн життів та плюс тих, що мали народитися від померлих, а це ще 7 млн. (15+7=23). Це дві з половиною Західної України. Додайте до цього голодомор 1946-1947 років - 2 млн життів.
Українське населення було позбавлене своєї провідної еліти.Населення без еліти - заляканий натовп.
Про себе скажу коротко. Наша сімя під час голодомору 1931-1933 р. складалася з 5 осіб: четверо дорослих і один малюк - Ваня. Це я. Сімя вирішила: за всяку ціну врятувати Ваню. Врятували. І цей Ваня з дитинства чітко усвідомив, що колгоспи, совіти - ворог українського селянства, тобто - нації.
Решту читайте у книжках. Я весь там. З щирою повагою І.Белебеха.19.01.2014.Харків."

Сім етнографічних чудес України

13.05.2014
Олександр Демченко, для УП.Життя

Можливо, це невчасна стаття. Можливо, не на часі розповідати про диковинки під час війни. Однак вона по-своєму актуальна.
Україна колись мала надзвичайно багатий етнічний рельєф, та 20 століття нещадно його розрівняло. Політикою СРСР було насадження одноманітності, але на цьому одноманітному тлі зараз з'являються паростки місцевих, міських та регіональних культур. Своє обличчя з'явилося в, здавалося б, типового пострадянського індустріального Дніпропетровська, у Харкова, в Одеси...
Водночас регіональні відмінності стали болючою темою. До певної міри те, що ми переживаємо – це боротьба нової культури гармонії в різноманітті з радянською монокультурою.
Через культивування одноманітності ми не так уже й багато знаємо про те, які ми? Що є особливого в подолянах, що найкраще виходить у культурі чернігівців-сіверян, та як ми можемо діяти разом?
Тож складання списків див – це спосіб дізнатися трохи більше про себе.

Україна надзвичайна. Неймовірні факти про Україну, які мало хто знав (частина 4)

Неймовірне про Україну

ОЛЕШКІВСЬКА ПУСТЕЛЯ. Одна з найбільших пустель Європи знаходиться саме в Україні.
Олешківські піски складаються із безмежних барханів (тутешні мешканці називають їх «кучугурами») висотою близько 5 м з негустою рослинністю. Знаходяться ці піски у Цюрупінському районі (стара назва Цюрупінська – Олешки), за 30 км на схід від м. Херсон. Дніпровські піски існували здавна, але Олешківська пустеля у нинішньому своєму вигляді з’явилася порівняно нещодавно: через випасання величезних отар овець у ХІХ ст., які знищили траву, звільнилися піски, а вітрова ерозія дала їм можливість розширюватися.
Олешківські піски за температурним режимом та кількістю опадів можна швидше віднести до напівпустель. Влітку пісок нагрівається до 70 градусів. Трапляються тут піщані бурі.
В пустелі на глибині 300-400 м існує прісне підземне озеро з дуже смачною водою. Проте науковці дослідили, що масштабно добувати звідси воду не можна, оскільки рівень води знизиться, і ліси, які насаджені довкола пустелі, не зможуть стримувати піски. До найближчого населеного пункту – близько 7 км.
Раніше в Олешківських пісках знаходився військовий полігон, на якому відпрацьовували бомбування льотчики з країн Варшавського договору. У зв’язку з цим було обмежено наукове дослідження регіону. І зараз у пісках знаходиться значна кількість снарядів, що не розірвалися.

Україна надзвичайна. Неймовірні факти про Україну, які мало хто знав (частина 3)

Цікаві історії / особистості

Пабло Пікассо був у захопленні від робіт української художниці Катерини Білокур (1900-1961). Коли в 1954 р. він побачив її роботи на виставці, то сказав, що вони геніальні і порівняв Катерину Білокур з відомою всьому світові художницею Серафін Луіс.

Україна надзвичайна. Неймовірні факти про Україну, які мало хто знав (частина 2)

Унікальні факти про Україну

Першим вищим навчальним закладом в Україні була Острозька колегія, що була заснована у м. Острог князем Костянтином Острозьким у 1576 р. Тоді це були єдині вищі навчальні заклади у східнослов’янському світі.

Найдовша печера України носить назву «Оптимістична» і знаходиться на Поділлі. Це гіпсова печера на глибині 20 м протяжністю 216 км. Найдовша гіпсова печера у світі і друга за протяжністю взагалі, вона поступається лише Мамонтовій печері в США.
В Україні, біля містечка Рахів, в оточенні мальовничих Карпат знаходиться географічний центр Європи.

Україна надзвичайна. Неймовірні факти про Україну, які мало хто знав (частина 1)

опубліковано 9 Вер, 2013


Не дивлячись на те, що з усіх боків українцям намагаються довести, що вони ні на що не здатні, що найкращий вихід для них – «валити з цієї країни якомога швидше», що дивитися в Україні немає на що і світові на нас начхати, цифри статистики та факти говорять нам речі абсолютно протилежні, повідомляє rama.com.ua.

Розмова з рідними по той бік барикад.

Зробила я репост даної статті:

"От подписчика ОРАНЖ

Многие мне пишут с вопросом :" Почему ты русофоб?".

Ну во-первых я не русофоб, а быдлофоб и я не виноват, если 70 процентов данной страны таковыми являются.

Почему я сделал такие выводы? Я посмотрел вчерашнюю программу "Познер" с А.Дугиным . И я понял что вот это и есть лицо современной России, его мысли реально поддерживает большинство населения страны. И это ужасно.

Они считают, что право на жизнь, права человека, свобода слова etc. Это что-то ужасное, что нужно искоренить и это чуждо русскому ( и кто после этого еще русофоб? :D ) .

Знаете как в цивилизованном обществе таких людей называют? Маргиналы. И к сожалению Россия, на мой взгляд, сейчас страна маргиналов , где всякие фрики типа: Мизулиной, Милонова, Дугина, Энтео и т.д. живут хорошо-богато. А остальные в ГУЛаге.

И в последнее время в связи с вакханалией в Крыму, те люди которые имеют другую позицию и критикуют власть зовутся ФОШИЗДАМИ, 5-я колонна, агентами ЦРУ/Моссада/МИ-5 etc. И я этим "людям" всегда говорю: "Вы читали Лермонтова?" "Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ...". Он тоже был Русофобом, 5-й колонной ?

Подумайте над этим. Думать полезнo."

і панєслась:

"Оттуда:

Почему вам так сложно признать что вы таки русофобы? Нет нужно доказывать всем с пеной у рта, что вы не таковые, и тут же поносить русских людей. Саш вот хорошо, я не лезу в вашу политику и внутренние дела, в твои предпочтения, но негодованию моему нет предела видя все эти оскорбления в сторону русских. И да было бы от кого! Я бы поняла от чопорного англичанина, так нет ведь, нас пытаются унизить Украинцы, которые в сущности такие же с теми же проблемами! Тем же алкоголизмом , тем же ворующими чиновниками, теми же некультурными 70% населения. Ну ведь смешно же ну!!! "Мы не хотим ссориться с вами родными, на те ка почитайте какое говно мы про вас постим"

Мені подобається 24 квi о 1:03"

а вірніше нарешті понесло мене після кількамісячного терпіння:

"Я:
сейчас разговаривала со своей одногруппницей, которой пришлось бросить работу в Харькове и переехать обратно в Хмель из-за того, что:
"да, уже больше месяца тут торчим
стремно как-то ехать назад
Я от них узнала, что я сепаратистка)
бандерка
и фашистка
страшно ехать в Харьков, у нас там людей за укр. символику избивают, на украинском языке разговаривать опасно...
ко мне друзья звонят и просят назад приехать, боятся, что нас тут бандеры обижают....
я как приехала сюда, нарочно разговариваю на русском, говорю что из Харькова, проверяла, как люди относятся, а им тут пофиг. А вот если наоборот сделать на востоке - голову отобьют"

я правду пишу, нас за эту правду, тварями и мразями ваши соотечественники называют, угрожают, некоторые даже вон запугивали физической расправой, милый добрый родственничек, а другой, кричал расстрелять всех нахер, а мы должны улыбаться и радоваться?
И повторю ещё раз, меряют на себя те, кто считает себя виновным в таких же мыслях, если вы себя в этом виновными не считаете, значит и переживать нечего.

Вот когда поставите себя на наше место, пройдете через всё то, что мне довелось услышать от любимых родственников с Урала, вот тогда, я думаю, возможно начнут включаться мозги, я долго терпела, и долго была тактичной. Но мы тоже не лохи и постоянно оправдываться и кому-то что-то доказывать уже осточертело. Особенно в тот момент, когда тебя понимают совершенно чужие русские, а свои считают фашистами, хоть и не говорят в слух.

Мені подобається

24 квi о 12:05"

"Я:
кстати, буквально вчера ехала в маршрутке услышала то ли рингтон у кого-то был, то ли по радио прозвучало скандирование "Россия! Россия! Россия!" а потом ваш гимн наверное начал играть, всё это было не громко, но расслышать можно было четко, так вот, мало того, что никто слова не сказал, так ещё и вообще никто даже никак не отреагировал, как ехали с каменными лицами или болтали , или занимались своими делами, так и продолжили, никто даже на звук не обернулся и ухом не повел, вот кто мне ответит, что в Крыму, например, (или в том же Харькове, где женщина(!) с георгиевской лентой (кстати врач в роддоме) добивает окровавленного с проломленной головой человека, а беснующаяся толпа орёт "убей эту тварь фашистскую!", преподавателя, отца двоих детей, интеллигентного и умного человека) будет ли аналогичная реакция, фигли! Как минимум обосрут с ног до головы, а как максимум изобьют до полу смерти.
У нас здесь на Западе никогда в жизни такого нет и не будет в отношении русских или русскоговорящих, сами ещё от них здесь страдаем!
Назревает вопрос , кто же на самом деле фашист и украинофоб?
Почему люди в своей собственной стране, не могут носить гос. символику и разговаривать на своем языке (это же естественно разве нет?) не боясь получить в морду при том, что за русский язык вообще никто ничего не говорит? "Ущемляют их", это МЕНЯ ущемляют!!! И не одиночными ситуациями в лице конкретной какой-то личинки человека, а систематически, годами, целыми группами людей (целыми отдельными социальными классами), украинофобскими министрами образованиями, которые методично и с упоением, делают всё, чтобы от моей культуры и мовы остались одни объедки, а наши дети стали тупыми придурками, не знающими собственной истории и языка. МЕНЯ в МОЕЙ стране, за то что я её ЛЮБЛЮ! Поучают жить те кто сами в жопе, унижают, говорят, что моей страны никогда не существовало, а наш язык это польский диалект, и вообще нам тут всего надарили, а мы скоты такие неблагодарные свободы захотели! А я молчу б*ять! Потому что я культурная и тактичная, потому что я не быдло, потому что не хочу опускаться до их бычьего уровня и орать твари и мрази на каждом углу, да и не хочу собственно, потому что мне это не присуще, а из них аж лезет тоннами наружу и ничем назад не затолкаешь, вся сущность их говорит лишь об одном я вас ненавижу, таких умных, культурных, и грамотных, я хочу чтобы все были тупые как я и били челом царю лбом о пол до крови, и радовались жизни в своем говне и не высовывались.

Пока в нашу страну не влез Путин, никто про Россию даже не вспоминал, и ещё месяц после того, все мило уговаривали и признавались в любви, видео снимали тоннами со всех уголков Западной Украины, показывали, оправдывались, кому-то что-то доказывали, сами русские и русскоязычные, простые люди, наши театралы, богема и интеллигенция, в гости звали самим приехать и проверить, но когда терпение наше начало лопаться, то мы вдруг оказались русофобами, ахренеть) Действительно, а чё это они, не могли ещё потерпеть лет десять нашего говна, чо так быстро сдались, чо так быстро перестали любить нас?
Мы стали "русофобами" и то это образно говоря , а не в прямом смысле, так как это относится лишь к конкретной категории населения РФ, примерно месяц назад, в конце марта, а даже не тогда, когда Россия напала на нас, потому как по инерции, все ещё думали, а вдруг обойдется, а вдруг российский народ заступится, за нас, ведь мы же братья, они же не дадут Путину, хрен там, оказалось вообще наоборот!
А теперь сравним картинку в России, уже как минимум лет 7, мягко говоря в новостях (и киселёвщина всё та же, хоть сейчас хоть 5-7 лет назад, полная бредятина про бандер и прочих фашистов, а так же подготовка к войне за Крым (видео могу предоставить)), вообще телевидении - украинофобство, в книгах художественной альтернативной истории украинофобство, в сериалах про ментов все преступники с украинскими фамилиями, даже видеоигры есть соответственные (и это не голословность, я специально проверяла, смотрела и читала материалы, пишу только подтвержденные факты, проверенные лично мною или со слов моего брата Сергея (это про книги)). Про учебники истории только догадываюсь, но вполне уверена, что там тот же бред. Путин с трибуны вещает, про вечные подарки и неблагодарных хохлов, газовой трубой нас по жизни попрекают, уже даже привыкли, а вся страна ему вторит (хотя газом мы пользуемся украинским, нам его с головой хватает на нужды населения, русский же идет на экспорт набивая карманы властям). У нас же, когда делали провокации на 9 мая, сама помнишь, я тебе уже сбрасывала почитать "поддержку" этих браых робят одесситами (те их сами послали) и отношение местных русских и даже "бандеровцев". Методично Россию годами учили "любить братьев". Всеми доступными способами и научили! Но русофобы почему-то всё равно мы:) Зае*ись, план Путина выполнен на отлично и даже с плюсом! Нас готовы уже не то что поливать грязью, а даже ехать убивать, и даже родные.
Но русофобы мы, сидим тут, никуда не рвёмся, чужих земель не

Мені подобається

24 квi о 13:56"

"Я:
Эх... да я столько, сколько за последние 3 месяца, на русском не общалась и не писала, сколько за всю свою жизнь, не считая жизни в Запорожье, лишь, бы показать, что НОРМАЛЬНО тут с этим, не убивают за русский и на столбы не вешают, мама моя 40 лет уже по русски здесь разговаривает, слова кривого за это и за то, кто она по национальности (хотя о чем это я? дед - чуваш, бабушка - украинка, хм, ну да ладно, здесь повелось говорить у нас, что русская, чтобы проще было объяснять, потому что с Урала) не услышала и взгляда косого не увидела. Сейчас русского языка в общении, уже наверное стало больше, чем было до того, но логично же, чтоб наоборот было правда? У нас же тут везде фашисты и кровожадные "бЕндеровцы", как же так?
Это не русских ущемляют, это меня и мою страну ущемляют, у нас с приходом путинского яныка практически все радиостанции перешли на русское вещание, большая часть ТВ-каналов, одни государственные и западно-украинские пооставались лишь на украинском, я воочию наблюдала, как мою страну янык под чутким руководством Путина превращает в Россию (у нас этих Майданов за время его правления уже было целая куча, просто касались они каждый раз конкретных вёрств населения, потому были не такие масштабные) принимая законы как в России, способствуя её русификации и культурному убийству через министерство образования.
Но почему-то ущемляют русских, чем только не понятно о_О наверное существованием Украины и всего украинского как такового.
Вот представьте себя на нашем месте, китайцы начали орать, что им не дают говорить на китайском, заставляют их учить русский, требуют двуязычия лишь для того, чтобы говорить лишь на своём не изучая при этом русский, но вы почему-то должны знать со своей стороны оба языка о_О бред правда? При этом угрожают, что если вы не исполните требования они позовут воевать с вами Китай и вообще отдавайте нам Хабаровский край, а нет давайте уж лучше тогда и Сибирь и весь Дальний Восток, дибилизм правда?
Зато украинцы русофобы, но какие-то не правильные, под описание чё-то не вписываются, но пофиг, всё равно они русофобы.
Уже бедному украинцу и обидеться справеделиво нельзя, не то что в открытую заявить о тотальной русификации Украины.

Мені подобається

24 квi о 14:46"

"Я:
По поводу украинофобской пропаганды в самой Украине:
История в тему от моего брата: его племянница живет в Крыму, учится в Хмельницком (почти Западная Украина), так вот она решила, что когда она обратилась к продавщице в магазине и та, проигнорировав, ушла в подсобку - это из-за того, что она обратилась к ней по-русски))) Я очень долго смеялась, у меня чуть истерика не случилась, вполне возможно, что эта продавщица и сама русскоговорящая, у нас тут все, кто корчит из себя городского по-русски говорит аж из кожи вон лезет, наверное 50% жителей, ну плюс-минус 10%... пропаганда, такая пропаганда)))
Да меня по жизни в магазинах продавцы игнорируют и что теперь?)))
Люди готовы ярлык русофобства вешать уже на что угодно, даже туда, где его и в помине быть не могло.

Ну и ещё от него же, на тему стереотипов (хочу заметить, что он вообще тёмный в политике и ему как-то пофиг на то, что происходит в стране с любой стороны, живет в Хмельницкой области): позвонил ему друг из Красноперекопска (город на перешейке материковой Украины с Крымом), спрашивает:
- Ну, что щимит там вас Правый сектор, как вы там, держитесь?
Брат:
- А кто это? о_О (он даже не знает, кто такие Правый сектор)
У бедного крымчанина наверное был разрыв шаблона)))

Мені подобається

24 квi о 15:39"

У 1931 році в СРСР українців було більше, ніж росіян.

Отак от шановні!

У 1931 році в СРСР українців було більше, ніж росіян. За шість років зникло 55 мільйонів.

Така цифра вказана у книзі “На велікой стройкє”, виданій 1931 року в Ленінграді. Такі ж дані подані у першій радянській енциклопедії 1926 року. Ні цієї енциклопедії, ні книги немає в жодній бібліотеці в Україні. Вдалося відшукати “На великой стройке” у Москві. Нам надіслали копії, на яких добре видно цифри 81 мільйон. Слід зазначити, що сюди не ввійшли українці Галичини, яка перебувала у складі Польщі. Вже наступний перепис населення 1937 року вказує, що українців в СРСР є 26 мільйонів.
- Куди поділися всі інші? Знаючи такі цифри, ще жахливішими постають репресії 1930-х років.

Москва готувалася до війни з Україною ще 5 років тому.

Принаймні, про це свідчить чтиво північно-східного сусіда
Сергій Руденко
У 2009 році в Росії вийшла серія книжок про українсько-російську війну. Тоді вихід цього чтива сприймався як чергова маячня "старшого брата". "Поле боя – Украина. Сломанный трезубец", "Русско-украинские войны", "Война 2010. Украинский фронт" – назви цих книжок п’ять років тому сприймалися як чергова хвороблива уява росіян.

Утім, події останніх кількох місяців засвідчили: Росія довго і ретельно готувалася до окупації частини України. Книжкам у цих планах, очевидно, було відведено особливу роль.

Ось анотація до книжки Георгія Савицького "Поле боя – Украина. Сломанный трезубец":

"2010 год. Спровоцировав массовые беспорядки, "оранжевые" нацисты развязывают на Украине гражданскую войну. При помощи "миротворческого контингента" НАТО, под прикрытием американской авиации и бронетехники западноукраинские каратели с трезубцем на погонах начинают истреблять русскоязычное население, стирая с лица земли целые города. Гибнет в огне Полтава, разрушен до основания Днепропетровск. Все Левобережье, Крым и Новороссия поднимаются против оккупантов. Россия помогает бойцам Сопротивления новейшим вооружением, добровольцами и военными советниками..."

А ось анотація Федора Березіна "Война 2010. Украинский фронт":

"Над всей Украиной безоблачное небо..." И в этом небе безнаказанно хозяйничает натовская авиация. А мировая "либеральная" печать помалкивает о начавшемся вторжении. И нет приказов на развертывание систем ПВО. Но есть офицерский долг и боевая техника советского производства. И есть Россия, которая обязательно придет на помощь...

Третья мировая война на пороге! Мировой пожар начнется на Украине. Вооруженный конфликт, вспыхнувший в Крыму, грозит перекинуться на всю Европу. И Россия не остаться в стороне от решающих событий. Главным фронтом будущей войны станет Украинский фронт!"

У 2014 році у того ж Федора Березіна вийшла книга "Украинский фронт. Красные звезды над Майданом".

Для Росії гуманітарна експансія в Україну була, є і залишається не менш важливою, аніж військова інтервенція. Гуманітарну війну Росії, на жаль, ми програли. Нам згодовували їхні серіали, книжки, музику. Нас просто знищували.

Гуманітарною ж інтервенцією можна вважати:

- руйнування української системи освіти Табачником;

- спроби за допомогою проросійських політиків надати російській мові статусу другої державної;

- державний патронат і протекція Московського патріархату;

- перехід під контроль російських видавництв найбільшої книжкової мережі України.

Згадане тепер виглядає як частина великого плану Росії щодо розвалу України. Плану, в якому всім – від Віктора Януковича до парламентських клоунів Олега Царьова та Вадима Колесніченка – було відведено свою роль – роль зрадників і руйнівників власної держави.

ПІД ЗНАКОМ УКРАЇНОФОБІЇ

№ 44 (143) 2-8 листопада 2005 року

«Украинцы являются трусливой, неблагодарной, ноющей нацией, получив­шей неожиданную свобо­ду и воздыхающей за без­заботными и в меру сыты­ми деньками рабства... Их, конечно, трудно назвать великой нацией».

Ця люта брехня про героїчну й велику україн­ську націю (до речі, першонацію світу — з коріння Мізинської культури) на­лежить нинішньому дер­жавному діячу, екс-голові СБУ, екс-народному депу­тату України Олександру Турчинову. Цитату взято з його претензійної та єзуїт­ської статті «Аутодафе», що друкувалася понад два роки тому в газеті «Вечер­ние Вести» № 141 від 19 — 25 вересня 2003 року. Не дивно, що вона викли­кала обурення всієї україн­ської громади. Адже на­родний депутат України паплюжить українську на­цію — велику націю Свя­тослава Хороброго і Яро­слава Мудрого, Петра Сагайдачного   і   Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка й Івана Франка, Лесі Українки і Марії Заньковецької, Миколи Міхновського і Степана Бандери, Вячеслава Чорновола і Василя Стуса.

Про «пятый пункт» и пятую колонну.

Чечня, Алхан-Юрт, 2-я чеченская война, старший сержант Бабченко (крайний справа) с сослуживцами. 23 февраля 2000 г. /фото: из личного архива Аркадия Бабченко

Меня зовут Аркадий Аркадьевич Бабченко. Мне тридцать семь лет, образование высшее, женат, воспитываю дочь.
Когда мне было девятнадцать, Родина обула меня в кирзачи, сунула в руки автомат, посадила на броню и сказала: "езжай". И я поехал. "Восстановление конституционного строя" - так эта война называлась тогда.

Занятнєнько...

Юрій Валін, книга "Окраїна", фантастика про паралельні світи за 2012 рік, деякі цитати з книги:
- УНИАН – «Бежавший орангутанг-душитель наконец настигнут и расстрелян бойцами «Беркута» в дачном поселке у Ильичевска».
- УНИАН – «Беспорядки в Феодосии и Бахчисарае не носили национальной окраски. Многочисленность жертв объясняется лишь возмутительно запоздалым вмешательством войск Черноморского флота РФ».
і ще деякі моменти, тре буде пачітать повністю.

А ще мій брат читав одну книженцію, теж фантастика, де розповідалось про те що Дніпрогес знесло чи то від старості чи ше чогось і витекло все те, що осіло на глибині від Чорнобиля по узбережжям (Центральна Україна) завелись всякі мутанти, Крим вимер, а на Сході утворилась Донецька республіка, Захід приєднався до НАТО.

А ще я перекидаючи свої записи з ВК в блог теж багато чого такого наводящєго на певні думки перечитала заново освіживши пам"ять, подивилась старі відео російських новин, над якими раніше сміялась, і шось стає від висновків взагалі ніфіга не смішно...

А у вас виникають якісь паралелі, якщо позгадувати?

Я не про містічєскій фактор, а про те, шо росіян цим гівном вже давно годують...

Примирение не для всех

6th-May-2011 04:33 pm
По этому поводу я хотел поначалу высказаться в посте про Новочеркасск, но в итоге решил склепать отдельную статью. Уж больно важная и актуальная для нас тема, особенно в свете последних событий.

К регулярным обвинениям в любви к фашистам со стороны России у нас, наверно, привыкли уже все. В преддверии 9 мая у северных соседей регулярно происходят обострения на этой почве, и нам в очередной раз напоминают о недопустимости реабилитации воинов УПА, Шухевича, Бандеры и прочих тех, кто в свое время не воевал на стороне СССР и не славил Сталина на полях сражений. За компанию частенько достается и Петлюре, который к событиям второй мировой отношения и вовсе не имел, однако российским министерством пропаганды также причислен к когорте военных преступников, фашистов и предателей, поскольку посмел в свое время воевать за независимую Украину. Любые попытки поставить под сомнение советскую трактовку событий 20 века воспринимаются Россией как агрессия и предательство, причем, если одним такое вольнодумство прощается, то Украине в этом плане уделяется особенно пристальное внимание.

Лінгвоцид

"Втручання у структуру та функціонування української мови розпочалося ще в царській Росії. "Дбала цензура навіть про чистоту і нашої вкраїнської мови, — вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, що показують якісь культурні розуміння..." (І.Огієнко). У п'єсах допускалося вживання української мови лише персонажами-селянами. Друкувати українські тексти, дозволені цензурою, можна було тільки російським правописом, "єрижкою". Однак тотальний наступ на структуру української мови почався в Країні Рад.
Однією з догм XIX століття було твердження про злиття народів у єдину загальнолюдську націю з загальнолюдською мовою. За практичне втілення цієї догми у життя взялись російські більшовики. У їхній реалізації прогрес справді набув вигляду "язичницького ідола, котрий не бажав пити нектар інакше, ніж із черепів убитих" (А.Камю). На цвинтарі мов мала торжествувати Мова. Але оскільки "доля утопії — у служінні цинізмові" (А.Камю), то на роль Мови була призначена одна з мов, причому та сама, заради якої заборонялись усі інші мови в добільшовицькій Росії.

Про русифікацію Білорусії (дві державних мови)

Зміцер Суліменка

Прабчце што па-беларуску(бо я хачу напісаць шмат,а па-вашаму шчэ цяжкавата мне будзе...)

У нас у краіне такая сітуацыя.Я нарадзіўся 18 кастрычніка(жовтня) 1991 года.Дзякуй Богу,я нарадзіўся ў Нелалежнай Рэспубліцы Беларусь.Нашу незалежнасць мы атрымалі 25 жніўня(серпня) 1991 года.19 верасня 1991 года ў нас зацвердзілі назву краіну Рэспубліка Беларусь(скарочана Беларусь) і дзяржаўныя сімвалы:бел-чырвона-белы сцяг і герб "Пагоня".
Мне пашчасцілі хадзіць у беларускамоўны садзік,хаця тады гэта было не дзіва.У 1994 годзе ў нас 80% школ былі беларускамоўныя.Хоць ва ўладзе ў нас пасля развала СССР засталіся камуністы,тыя хто кіраваў у СССР,але пад ціскам моцнай парламенцкай апазіцыі БНФ у нас ішоў працэс беларусізацыі.Не ўсе ўспрымалі гэта добра,шмат хто з бацькоў ладзіў бастоўкі ў школа,патрэбаванні таго каб іх дзіця навучалася па-расейску.Гэта потым і прывядзе да страшных вынікаў.У 1994 годзе ў нашай краіне 14 квітня зацвердзілі Канстытуцыю РБ.Па гэтай Канстытуцыі ў нашай краіне з'явіўся пост прэзідэнта і 10 ліпеня ў нас адбыліся выбары.На іх выйграў былы кіраўнік калгаса,надзральнік.Гісторык па адукацыі(другая адукацыя атрымана завочна,эканаміст) Аляксандр Рыгоравіч Лукашэнка.Ну і 14 мая 1995 года па інцыятыве Лукашэнка ў нашай краіне адбыўся рэферэндум.На ім у нас зрабілі другой дзяржаўнай мовай расейскую,вярнулі змененую савецкую сімволіку(чырвона-зялёны сцяг,але ужо без серпа і молата і герб савецкі,таксама без серпа...).Гэта быў жах.Адразу пасля гэтага ў нас пачалася палітыка РУСІФІКАЦЫІ.Беларуская мова выцяснялася з універсітэтаў,школ,садкоў(памятаю гэты час...).Усе намаганні якія былі прыкладзены да адраджэння беларускай мовы былі знішчаны ўшчэнт.
Якая ў нас сёння сітуацыя праз 14 год пасля рэферэндума.На беларускай мове амаль няма ніякай дакументацыі,няма ніводнага беларускамоўнага канала,працэнт беларускамоўных школ складае 20%(але яны знаходзяцца пераважна ў вёсках і штогод працэнт гэты змяншаецца).Бываюць нават выпадкі,калі чалавек які з'яўляецца беларускамоўным,павінен перавучацца,бо на працу яго не возьмуць.Ніякай роўнасці моў у нас НЯМА.Гэта ўсё прывяло да знішчэння нашай РОДНАЙ МОВЫ!У гэтым ёсць крышачку віна той палітыку беларусізацыі,яна была занадта спатанная,хуткая...Трэба было гэта ўсё рабіць паступова,і шмат людзей гэта адштурхнула і яны пагэтаму прагаласавалі за Лукашэнка і выбралі ягоны курс на русіфікацыю.
Але апошнім часам у нас назіраецца адваротны працэс.Шмат моладзі пачынае размаўляць па-беларуску.Сярод інтэлектуальна развітой моладзі бытуе мода на беларускасць.Нашая інтылегенцыя становіцца беларускамоўнай:пісьменнікі,мастакі,дзеячы культуры-пачынаюць размаўляць па-беларуску.Але калі вы прыедзеце ў Беларусь то не пачуеце і не пабачыце мову.Таму што ў нас яна НЕ ПАДТРЫМЛІВАЕЦЦА дзяржавай.Ніхто з дзяржаўных дзеячаў ніколі не выступаў па-беларуску,бо ў нас калі ты размаўляеш па-беларуску значыьц ты супраць курса прэзідэнта,значыць ты супраць улады.
Вось так на Беларусі.Калі што пытайце,адкажу і раскажу пра Беларусь.
Напрыканцы хачу звярнуцца да вас з просьбай СУПРАЦЬСТАЯЦЬ любым выгукам вашых дзеячаў,якія стаяць за другую дзяржаўную мову.ГЭТА ПРЫВЯДЗЕ ДА СМЕРЦІ УКРАІНСКАЙ МОВЫ.Яна стане другаснай і гэта будзе проста катастрофай.Не паўтарацей нашых памылак.
З вялікай ПАВАГАЙ да украінскага народа та Украіны.
Зміцер з Гомеля,Беларусь.

Мені подобається

22 квi 2009 о 18:06

"Був Майданчик, був і Майдан, але буде ще Майданище" - козацький сотник Микола Бондар

Четвер, 03 квітня 2014 18:04

Автор: Сергій СТАРОСТЕНКО

Микола Бондар - сотник четвертої (козацької) сотні самооборони Майдану

Козацький редут - це четверта сотня самооборони Майдану. Вкомплектована з членів понад 30 козацьких організацій зі всієї України. "Козаки представлені майже в кожній сотні, але більшість зібралися в четвертій. Не висвячені в козаків, джури, теж є - в тому числі це хлопці, які примкнули до сотні вже в час Майдану", - пояснюють козаки. Був час, коли сотня до 200 членів доходила. "На час стояння Майдану не вживаємо алкоголь. Були такі, що провинилися - отримали покарання і ми з ними розпрощалися. Щоб попасти до нас, треба згодитися з правилами, які тут діють. Деякі щось чули про нас і хотіли сюди, а коли взнавали, що тут не вдасться лежати, як тюлень, ішли шукати щось своє", - розповідають члени залоги Козацького редуту. Більшість із них носять камуфляжну форму. Говоримо з 44-річним Миколою Бондарем. Він став сотником після того як попередній потрапив у аварію дорогою з Києва у Дніпропетровськ.

---

Наш хмельничанин, сотник Саша Абаєв, на Шустер Live

Наш хмельничанин, сотник Саша Абаєв, один з постраждалих 20 лютого на Майдані на Шустер Live.

Окремо уривки з Сашею (не всі, в повній версії він виступав більше)

Небесна сотня. Зима, що нас змінила

ВЕСЬ БАНДЕРА В ДОКУМЕНТАХ НЮРНБЕРГСКОГО ПРОЦЕССА

Продолжая тему- О Степане Бандере, "совках" с еврейскими фамилиями, евреях, и героях Израиля:

Оригинал взят у dibrov_s в Бандера и Нюрнберг

На вчерашнем прямом эфире Игорь Розов, крайне негативно относящийся ко всему, связанному с именем Бандеры и тематикой УПА, произнес примерно следующее: "Надо было взять с собой несколько томов материалов Нюрнбергского процесса и зачитывать из них фрагменты".

В дискуссиях нередко можно услышать мнение, дескать, "УПА осуждена нюрнбергским трибуналом", а попытки ее героизации, дескать, являются "попыткой пересмотра итогов Второй Мировой". В ответ можно услышать, что "в решении нюрнбергского трибунала ОУН-УПА не упоминается".
На самом деле ситуация обстоит несколько иначе.